Оксана Лопоха

Людина складається з багатьох світів, і кожен із них має власний слух. Одні вже дозріли, інші ще сплять на гілці, і всі тримаються на одному стеблі життя.

Соловей співає одну пісню, а чує її кожен світ по-своєму. Світ, що світиться жовтим, чує обіцянку. Світ, що спить у синьому, чує спогад. Спів стає мірою внутрішньої глибини: скільки в тобі світів, стільки різних пісень лунає в одній.

Слухання тут постає найдавнішою формою присутності. Заплющені очі відкривають інший зір, і тиша набуває щільності. У цій щільності сон і дозрівання співіснують, самотність і спільність ділять одне тіло, а гілка, що проростає крізь фігуру, єднає того, хто слухає, з тим, що слухає в ньому.

Картина пропонує побачити себе як сад, де кожен плід має власний час. Дозрівання вимагає довіри до тиші, і саме вона готує голос, який колись прозвучить.